Грігол Катамадзе: «Держава повинна носити платників податків на руках»2

«В жодній країні світу я не відчував себе вдома так, як в Україні»

—Пане Гріголе, у ході нашої розмови ви не раз із великою теплотою згадували про рідну Грузію. Своїй батьківщині ви присвятили більш ніж 30 років служби на різних державних посадах, включно з багаторічною місією посла в Україні. Проте у 2019 році прийняли українське громадянство і досі залишаєтеся в Києві, незважаючи на війну. Чому?

—Ще коли літаки літали, я часто бував за кордоном. Тоді мені дуже запам’яталося ось це відчуття. Заходжу на борт компанії МАУ, бачу жовто-блакитні кольори — й одразу відчуваю, що я вже вдома. Словом, ніде, в жодній країні світу я не відчував себе вдома так, як в Україні.

—Навіть у Грузії?

—Не буває двох батьківщин. Вона назавжди одна. Це те місце, де ти малим бігав босоніж. А ще так сталося, що я народився не у пологовому будинку, а в будинку батьків моєї мами, за 500 метрів від найбільшої грузинської святині — Гелатського Храму православних. Але Україна для мене стала дуже близькою. Особливо Київ.

Уперше до цього міста я приїхав у 1979 році вступати до університету імені Шевченка. Перший раз не пощастило, тому приїхав через рік. Отож у період із 1980-го по 1985 рік я жив і навчався у цьому місті.

Чомусь вважається, що особливим Київ роблять намолені місця, як-от Печерська лавра, древні церкви і собори. Але, на мою думку, унікальну ауру української столиці створюють люди, які тут жили і живуть. Мені дуже приємно, що до її формування доклали рук і грузинські митці, які брали участь у будівництві і розпису Києво-Печерської лаври та Десятинної церкви.

Коли я був послом Грузії в Україні, то мої співвітчизники просили, аби я виклопотав у мерії ділянку землі для побудови грузинської церкви. Я одного разу навіть радився з патріархом на цю тему. Тоді ми дійшли згоди з приводу того, що патріарх дав представника для проведення в одному з храмів Києво-Печерської лаври богослужіння грузинською мовою. Служба проходила двічі на тиждень — у суботу та неділю.

Тоді своїм співвітчизникам я говорив наступне: «Слухайте, за моїм відчуттям, український ренесанс почнеться з моменту, коли стартує будівництво Десятинної церкви. І як тільки така подія станеться, ми повинні взяти у цьому участь, як це робили наші предки. То буде наш внесок як православних».

Я не знаю, коли станеться та подія, але розквіт України почнеться саме з початком відбудови Десятинної! Знаєте, багато з того, що я озвучував, збувалося, навіть якщо ніхто в те не вірив.

—Я, звісно, не провидець і особливого дару не маю, але розповім таку історію. Послом я був призначений у 2000 році. Для Грузії то були дуже складні часи. Навіть не знаю, як ми тоді вижили через дуже мізерне фінансування.

Причому така ситуація була в грузинських посольствах по всьому світу. Щороку нам недодавали близько 40 відсотків коштів, передбачених бюджетом. І ось у цих умовах я весь час говорив: «Ми побудуємо в Києві власну будівлю, щоб відійти від оренди».

Мені ніхто не вірив, але вже в 2003-му з тодішнім мером Олександром Омельченком ми підписали угоду про виділення під будівництво земельної ділянки на бульварі Тараса Шевченка. Минув іще один рік, але грошей не виділяли.

Отож кожну делегацію, яка приїжджала з Грузії до Києва, я водив на те місце зі словами: «А ось тут буде наше посольство». Деякі члени тих делегацій пізніше зізнавалися: «Знаєш, коли ми від’їжджали з того місця, то крутили пальцем біля скроні. Мовляв, у нього не все гаразд із головою. Ми не можемо забезпечити нормальне функціонування відомства через брак грошей, а він про будівництво говорить».

Потім, у 2007 році, мене призначили заступником міністра закордонних справ, і я повернувся до Грузії. Від’їжджаючи, сфотографував на той час п’ятиповерхову будівлю, що вже стояла під дахом. Але у 2008 році почалася війна з росією і через кризу будівництво припинилося.

У лютому 2009-го я повернувся в Україну в статусі посла і на врученні вірчої грамоти Віктору Ющенку пообіцяв, що будівництво завершимо до Дня незалежності Грузії, 26 травня. То був дуже оптимістичний прогноз. Втім 19 листопада того ж року два президенти таки перерізали червону стрічку!

То був перший інвестиційний проєкт за кордоном і перша власність Грузії за межами країни.

Грігол Катамадзе з румунськими колегами.

—Посвідчення на постійне місце проживання я отримав ще в 2013 році. З цим статусом не мав жодних проблем. Я був обмежений лише в політичних правах. А в 2019 році, саме у цьому кабінеті, де зараз із вами розмовляємо, ми невеликим товариством зібралися подивитися інавгурацію щойно обраного президента Володимира Зеленського. Із семи присутніх лише я один був грузином, решта — українці.

Пам’ятаю, я стояв і мов зачарований спостерігав за всім, що відбувалося. Тоді з’явилося відчуття, що прийшла нова молода сила, яка змінюватиме країну на краще. Будучи під сильним враженням, вирішив звернутися до президента з проханням про громадянство, аби активніше брати участь у цій відбудові.

Така можливість у мене була й раніше (Петра Порошенка я знаю зі студентства), але не зробив цього з суто етичних міркувань. Я тоді тільки залишив державну службу і думав, що таке рішення буде поганим прикладом для грузинської дипломатії.

А через 7 років по тому, коли чітко вирішив залишитися в Україні, все сталося природно. Це по-перше. А по-друге, будучи послом, у багатьох інтерв’ю я говорив про те, що дуже люблю цю землю. Отож, ухвалюючи рішення, сказав сам собі: «Слухай, якщо ти був щирий тоді у своїх почуттях до країни, то присвяти їй зараз стільки часу, скільки тобі лишилося жити.»

—Ні, адже схожі події я прожив у Грузії у 1991—1993 роках і в 2008 році. Невже ви думаєте, що таке мене може злякати зараз? Рішення вивезти родину з маленькими онуками за кордон ухвалив лише 3 березня, коли побачив перестрілку біля універмагу «Україна», неподалік нашого дому.

Але вже за два тижні ми із зятем повернулися до Києва, де я три місяці займався волонтерством. Пам’ятаю, ми передали військовим 1200 бронежилетів і 120 генераторів. Скажу вам більше, усе, що я маю зараз, мені дала Україна. Трапляються часи, коли ти просто зобов’язаний стати поруч.

—А що підказує вам сьогодні ваше вміння прогнозувати майбутнє? Чи видно кінець війні?

—У даному випадку йдеться не про передбачення, а впевненість у тому, що війна скоро закінчиться. Але насправді є дві війни. Одна з них продовжиться далі, бо росія ніколи не зможе змиритися з незалежністю України. А ось гаряча фаза, яка триває тепер, має завершитися вже до кінця цього року. Звісно, це моя суб’єктивна думка і я можу помилятися, але маю таке відчуття. Багато залежатиме і від того, які умови завершення війни будуть прийнятними для нас самих. Різні думки є. Одні говорять про кордони 1991 року, інші — про момент початку широкомасштабного вторгнення. Але треба тверезо дивитися на багато речей. Давайте цю ситуацію назвемо не закінченням війни, а перемир’ям на багато років.

— З росією таке можливо?

—Можливо, але не треба розповідати, що в нас немає грошей на ракети «Фламінго». Треба їх випускати серійно й застосовувати на практиці. За словами експертів, за 30 років незалежності з України вивезли понад 200 мільярдів доларів, які не працювали на розвиток економіки і військової справи. Але ж про це знають не лише аналітики, а й ворог. Отож якщо ми зупинимося на певній лінії розмежування, то мусимо «закусити» і почати будувати таку економіку і армію, аби жодному ворогу і на думку не спало нападати на нас знову. І коли настане момент для повернення окупованих територій, щоб ми були готові до цього. Я вірю в такий сценарій. У нас є майбутнє.

Джерело: «Україна Молода»